Як пан по-німецькому балакав

Одна вдова, проста жінка, та оддала дочку за поганенького, але дуже пихатого панка. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. А дорогою й каже своєму наймитові: 
— Я балакатиму до тещі не по-нашому. А ти їй скажеш, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй. 
От приїхали. Теща рада, що зять приїхав, вітається до нього, а він: 
— Вухри-мохри! Вухри-мохри! 
Вона злякалася та й питає наймита: 
— Що це йому таке сталося, що річ йому одібрало? 
— Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому, — каже парубок. — Але ви можете сміливо з ним своєю мовою балакати — я вмію перекладати. 
От теща і питає зятя: 
— Може, обідати вже будете? 
А він: 
— Вухри-мохри! Вухри-мохри! 
А наймит перекладає: 
— То він каже, що не хоче обідати. 
Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: «Вухри-мохри!», бо їсти страшенно хоче. 
А наймит: 
— Ідіть, паніматко, од його, а то бачите — сердиться, що ви з обідом докучаєте. 
Теща з наймитом пообідала, а зять зостався не ївши. От увечері знов теща питає зятя, чи не вечерятиме. 
А він: 
— Вухри-мохри! Вухри-мохри! 
Наймит каже: 
— Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та води. 
Так теща йому тільки те й дала, а повечеряла з наймитом. 
Зять уже так сердиться на наймита, а не хоче по-своєму балакати. 
От уранці лагодиться вже він їхати. 
Теща й того, й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець. 
А він радий, що такого багато, та: 
— Вухри-мохри! Вухри-мохри! 
А наймит перекладає: 
— Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забрали геть. 
То теща і позабирала все назад. 
От як виїхали за слободу, пан почав наймита лаяти: 
— Я через тебе голодний сидів і додому нічого не везу. Коли так, чого я сюди й приїздив? 
А наймит каже: 
— А хіба я знаю по-німецькому! Я думав, що як слід перекладаю.

Так парубок провчив пихатого пана.